Минув рік відтоді, як на Freelancehunt вийшла моя стаття про 15 книг для копірайтера й не тільки. І за цей час змінилося насправді багато. Зізнаюся відверто, коли в кінці того тексту я писала «І ще буде, бо хороших багато», то вже тоді думала, що десь за рік напишу схожу статтю. Але помилилася. Так, вона теж буде про книги, та вже зовсім не така, як попередня. Бо змінилася не лише кількість прочитаного, хоча й це теж. Змінилося саме ставлення до читання, до самих книг і до того, що вони можуть залишити після себе. Тому цього разу не буде великого списку заради списку й не буде спроби взяти кількістю. Хочу просто розповісти про ті, які пройшли разом зі мною цей рік, що кожна з них дала мені особисто, що залишила як читачці, що підказала як копірайтеру, і трохи як усе це взагалі почалося.

Історія про Чернівці та книгарню

Усе почалося навіть не з книги, а з поїздки. У червні ми поїхали у Чернівці — місто, яке давно хотіли побачити, планували, але чомусь постійно не складалося. І коли нарешті туди потрапили, я ще раз переконалася, що деякі мрії все ж здійснюються.

В останній вечір ми гуляли вулицею Ольги Кобилянської. Я взагалі люблю в кожному місті побачити його саме ввечері. Вогники, спокій, люди навколо — молодь, старші, у кожного свій ритм. І ти ніби просто йдеш поруч із цим усім, дивишся збоку, ловиш себе на думці, як же класно, що ти зараз саме тут. Такі моменти дуже добре закарбовуються в пам’яті.

Саме тоді чоловік запропонував зробити мені подарунок на згадку про місто. Але я з тих людей, у кого все є і кому важко відповісти на запитання: «Що тобі подарувати?» Я завжди кажу, що для мене найкращий подарунок — бути в новому місці, бачити інше, ходити новими вулицями, ловити нові враження. Оце моє. І тоді в Чернівцях мені вже було добре просто від того, що я там.

Але саме того вечора ми натрапили на «КнигарняЄ». Я дуже давно не заходила в книжкову крамницю саме для себе. І там спрацювало все одразу — інтер’єр, полиці, сам простір і той запах, який не треба пояснювати тим, хто любить читати. Він просто затягує.

Далі почалося найцікавіше — що обрати. На той момент я майже весь час читала класику, любила сестер Бронте й уже була майже певна, що все основне в них прочитала. Тому спершу просто водила очима по обкладинках. Так увагу привернули «Емма» та «Чуття та чутливість» Джейн Остін. Мене зачепили обкладинки, анотації, сама епоха. Усе було дуже моє. А потім боковим зором я побачила «Вільєтт». І все. Це ж Бронте. Тут уже без варіантів.

Так того вечора в мене з’явилися три книги. І зараз я точно можу сказати, що саме з них почався мій перехід до друкованого формату.

Бо паперова й електронна — це небо та земля. Так, текст той самий. Але відчуття зовсім інші. Паперова жива в руках. Її бачиш, гортаєш, відкладаєш, знову береш. Вона лишається поруч не тільки в пам’яті, а й буквально в домі.

І от коли в мої руки, а потім і в наш дім почали приходити саме друковані книги, діти теж почали цікавитися читанням. Тепер у кожного вже є своя маленька бібліотека. І я цьому дуже рада.

Тому, якщо чесно, цей читацький рік для мене почався не з конкретної назви, а з того вечора в Чернівцях, з Кобилянської, випадкової книгарні й відчуття, що далі вже буде інакше.

Книги, які насправді сформували рік

Та не буду втомлювати історіями, нехай це все ж таки залишиться моїм. Перейду до справи. До книг. Не всіх, звісно, бо тоді вийде не стаття, а каталог. Але саме тих, після яких лишилося у думках, у відчуттях, у ставленні до життя і, звісно, десь між рядків, у моєму ставленні до тексту теж.

«Переплетені лози» Джуліанна Маклін

Це якраз той випадок, коли хочеться сказати «вау», але слова дібрати важко. Для мене вона буквально просочена Італією. Не в сенсі листівкової краси, а так, що ти реально там. Ніби ходиш поруч, дихаєш цим повітрям, дивишся на все очима героїні й проживаєш події разом з нею.

І водночас авторка підняла такі теми, про які багато хто навіть думати боїться. Саме після неї я ще раз зловила себе на думці, що в житті дуже багато того, чого ми не знаємо, а отже, не маємо права судити завчасно. У кожного свої причини, свій біль і свої замовчані історії.

А як для людини, яка працює зі словом, для мене тут було ще одне підтвердження, що букви насправді можуть переносити в інші країни, інші настрої та інше життя. Цю книгу я прочитала за два вечори, а це, думаю, для автора вже найкращий комплімент.

«Покличте канарок додому» Лора Барроу

Саме вона стала для мене однією з перших сучасних книг, на які я взагалі наважилася. І не дарма. Бо десь усередині в мене довго сиділа думка, що сучасна література може не дати того самого відчуття глибини, яке я люблю в класиці. Але тут я помилилася. І, мабуть, головне, що я взяла як автор, — про сучасне теж потрібно писати. Про звичайне життя, про буденні речі, про родину, про те, що відбувається зараз і поруч з нами. І писати так, щоб читач вірив, відчував і залишався в цій історії. А головне, побачила як.

«На південь від ґудзикового дерева» Гізер Веббер

Обов’язково додам сюди й «На південь від ґудзикового дерева». Мене тут дуже зачепила тема родини. Насамперед тим, що книга ще раз нагадує: дітям не завжди варто поспішати з осудом. У батьків теж були свої причини, свої помилки, свої обставини, про які ми часто дізнаємося занадто пізно або не дізнаємося взагалі. І саме це в ній для мене виявилося дуже сильним. Окремо хочу сказати про Мо. Це не просто герой для фону, а той персонаж, який реально врізається в пам’ять. Саме через таких героїв історія тримається довше, ніж до останньої сторінки. А сцена на перехресті в дощ — одна з тих, які візуально стають перед очима й не відпускають. Як для читачки, я взяла багато життєвого.

А якщо дивитися на цей роман уже з професійного боку, то мені дуже сподобалося, як авторка поєднала містичну деталь із сучасністю, сімейною драмою та цілком реальними людськими долями. Ось це якраз той випадок, коли вигадане не заважає правді, а тільки робить її сильнішою.

«Сайлес Марнер» Джорджа Еліота

Вона тоненька, коротка, така, як казала моя мама, «на один зубок». Але це той випадок, коли за обсягом ховається дуже велика історія. Вона про важливе. Про цінності. Про те, що не все те золото, що блищить.

І як для людини, яка пише, для мене тут окреме захоплення. Як у такому невеликому обсязі можна вмістити історію, що потім усе одно залишається з тобою надовго.

«Зруйнований палац» Ерін Ватт

Якби мені раніше сказали, що я візьмуся за таку історію, я б і сама здивувалася. Це зовсім не те, що я зазвичай читаю, не моя звична класика й не той настрій, який я зазвичай шукаю на полиці. Але щось таки спрацювало. Я її взяла. Прочитала. І тепер у мене вже лежить продовження. Чекає свого часу.

Не буду розбирати сам сюжет, бо там і сімейні драми, і напруга, і несподівані повороти. Та найбільше мене вразила мова. Наскільки все чисто та грамотно. І так, я знаю, можна сказати, що ну це ж видана друкована книга, вона пройшла через редакторів, коректорів і ще купу рук. Але, чесно, не все так ідеально навіть у друкованих виданнях. А тут насправді чисто. Без недбалості, без того, що постійно ріже око. І ще мене зачепило, що авторка не боялася брати точні слова, — десь сучасні, десь зі сленгом, десь неочікувані (нецензурні), але живі. Текст не виглядав стерильним. Він був чистий, але живий.

А в кінці був шматочок наступної частини. І маркетинг спрацював. Я купила продовження. І тут лише респект. Бо це ще раз нагадало мені, що поруч з текстом завжди йдуть і видавнича подача, і маркетинг, і все це разом працює як команда.

І це, звісно, не всі. Були й інші, не менш цікаві, просто кожна по-своєму. «Вільєтт» ще раз нагадала мені, що сила тексту не завжди в подіях. Іноді вона саме у внутрішньому русі, у тиші, у тому, що не сказано прямо. «Аґнес Ґрей» стала для мене першою, де я почала робити помітки олівцем, а отже, читати ще уважніше та повертатися до важливих думок. «Олівер Твіст» нагадав: навіть класична історія може вести так, що хочеться йти за нею далі. «Емма» та «Чуття та чутливість» вкотре підтвердили, що стримана манера, епоха та характери теж можуть тримати увагу не гірше за гучні сюжети.

Не всі книги стали любов’ю

Та були й книги, які не стали «моїми». Я не люблю розносити чужу роботу вщент, бо поважаю кожного автора і розумію, скільки стоїть за будь-яким текстом. Але якщо вже пишу про свій читацький рік чесно, то маю сказати й про таке. Тож до цього списку в мене потрапили:

  • «Пані Боварі» Гюстава Флобера — перша, яка мені не зайшла, але яку я все одно дочитала. Не знаю, чому, бо зазвичай я себе не мучу. Не йде, значить, не йде. А тут домучила. І не даремно. Хоч сама історія мене не захопила, зате я побачила силу автора в іншому. Він зміг так виписати атмосферу, людей і сам час, що все це реально постає в уяві. А ще описати смерть Емми на «двадцять» сторінок. Хоч у житті це хвилини. І от тут уже насправді респект. Умів тримати словом навіть там, де, здається, все вже сталося.
  • «Загадкова історія Бенджаміна Баттона» Френсіса Скотта Фіцджеральда стала для мене тим рідкісним випадком, коли я чесно сказала, що фільм кращий за книгу. І це було навіть трохи жорстке розчарування. Та й тут свій плюс. Я ще раз побачила, що одна і та сама історія зовсім по-різному працює на папері й на екрані.
  • «Твоя Вільма» Ґюдрун Скреттінґ — десь до трьохсотої сторінки я реально ловила себе на думці, навіщо я це читаю. Уже потім пішли цікавіші події, але 300 сторінок — це довго. І саме вона ще раз нагадала, що друковане не означає ідеальне. Я нікого не засуджую, усе розумію, але тут я тільки й ловила очима помилки. І, якщо чесно, навіть вдячна за це. Бо для мене це ще одне нагадування, що читач бачить усе.

Та, мабуть, у цьому і є сенс. Не все має бути «моїм», не все має захоплювати. Але навіть такі книги теж ідуть на користь. Вони або щось показують у самому тексті, або просто допомагають краще зрозуміти себе як читача. Тому я не можу сказати, що вони були даремні. Не мої — так. Але точно не зайві.

Ті, що не вау, але все ж лишили слід

«Будинок на вулиці Пританія» Карен Вайт якраз з таких. Я багато разів брала її до рук, дивилася, відкладала, але в якийсь момент усе ж купила. І не пошкодувала. Це легка історія з містичною ноткою, цікаво побудована, з тими переплетеннями героїв, які тримають увагу. А найцікавіше те, що її посмак я зрозуміла не одразу. Лише коли серед ночі прокинулася від сну, де із шафи вилазили привиди, до мене дійшло — ого, а історія таки залишилася десь значно глибше, ніж здавалося.

«Один світанок влітку» від Шарі Лоу теж була саме з таких. Майже кожен розділ там закінчувався інтригою, і через це хотілося читати далі. А ще сама подача з боку різних героїв теж спрацювала. Після неї в мене навіть була тижнева пауза. Не тому, що вона важка. Просто хотілося трохи розкласти в голові те, що вона після себе лишила.

«Маленький шматочок раю» Тревора Вільямса не стала для мене якоюсь великою подією, але й повз не пройшла. Це якраз та, яку можна взяти на вечір, просто щоб побути в історії, перемкнутися, дати собі видихнути. І, мабуть, у цьому теж її роль. Не кожна книга має перевертати думки чи різати по живому. Деякі потрібні просто для того, щоб дати тобі свій настрій, свій ритм і спокійно лишитися в пам’яті без зайвого шуму.

Тому я б не скидала такі книги з рахунків. Бо як для копірайтера вони показують, що не кожен текст мусить бути «вау». Не кожен має одразу бити в саме серце. Але це не означає, що він пройде повз читача. Іноді текст працює через настрій, атмосферу, дивне відчуття після, яке не можеш одразу пояснити. Але саме це залишається.

Професійні теж були

Так, на фоні художніх їх було менше. Коли поруч лежать історії, які затягують, до профлітератури рука тягнеться не так охоче. Але вона теж була:

  • «Писати як дихати» Таіс Золотковської – це прям окреме «дякую» авторці. Саме в ній я побачила підтвердження того, до чого вже дійшла сама. Багато думок ніби просто стали на свої місця. А ще вона дала мені стимул і кілька дуже влучних речей, які я для себе забрала.
  • «Не музи, а м’язи» Марії Титаренко ще раз нагадала, що текст — це не тільки натхнення. Це ще й робота. Регулярна, звичайна, без магії.
  • «Rework» і «Стартап-кухня» — це більше із серії для фаундерів, та прочиталися швидко й, головне, не даремно. Такі добре освіжають голову і нагадують, що не все треба ускладнювати.
  • «Шум. Хибність людських суджень» Деніела Канемана, Каса Санстейна, Олів'є Сібоні — ідея сильна, а сам текст іде не так легко.
  • «Тривожне покоління» Джонатана Гайдта теж залишилася зі мною, бо це про те, у якому світі ми зараз живемо та як адаптувати свою роботу під нього.

І ще я для себе вкотре зрозуміла, що професійні книги мають бути обов’язково. Не завжди прямо тільки за фахом і не лише вузько про копірайтинг. Навпаки, дуже корисно дивитися й ширше — на мислення, роботу, ідеї, суспільство, звички, те, як змінюється світ навколо. Бо все це так чи інакше потім теж заходить у тексти, у роботу, у спосіб думати. Тому оминати профлітературу точно не варто.

На цьому й завершу

І, мабуть, головне, що я зрозуміла за цей читацький рік, — не варто гнатися за кількістю. Мене завжди трохи дивують списки на кшталт «30 книг за місяць», бо тут відразу хочеться запитати: «А ви взагалі ще щось робили?» Можливо, хтось і насправді так уміє, не сперечаюсь. Але для мене читання — це не просто сканувати очима сторінки. Щоб книга щось дала, її треба прожити. Десь зупинитися, десь подумати, десь навіть відкласти й повернутися до неї вже пізніше.

Тому нехай краще буде одна, але така, після якої щось зміниться в голові, у погляді на життя, на людей, на минуле чи на себе. Така, що дасть думку, яку захочеться носити із собою. Або навіть просто покаже, як не треба. Це теж користь.

Саме тому я як і раніше вважаю, що читати потрібно. Різне. Художнє, професійне, легке, глибоке. Бо все це так чи інакше щось дає. А для тих, хто працює зі словами, — так точно.