«Вихор епохи».2020
Бути замкненим у квартирі під час карантину було незвично. Перейти з шаленого ритму, біганини та шуму, у спокій та розміреність буднів здавалось казкою. Коли нова квартира, яка мала стати чистим аркушем, стала моєю власною в*язницею.
У той час думалось про все. Про минуле, теперішнє та захмарене, туманне майбутнє.
Дратувало лише декілька речей. Люди, які ніби то від браку повітря, в масках припинили думати. Моя безпорадність у цій ситуації та тотальна депресія.(пригнічення).
Захотілось зобразити. Хоча, напевно в момент написання картини думалось не про це. Але десь на підсвідому рівні, воно мусило вибратись із мене. Мусило знайти вихід.
Я хотіла зобразити щось, що мені не притаманне. Відійти від звичних форм. З*єднати це «щось» із тими емоціями що вирували тоді всередині. З тими емоціями та думками, які нагадували вихор. Смертоносний смерч із внутрішніх переживань прямо у моїй голові.
Потреба була в зображенні «епохи» карантину. В кінцевому результаті, на полотні лише її крихта. Наслідки подій відчуженості та ізоляції. Крихта нашої хворобливої, місцями розмитої, змазаної, але чітко відчутної на фоні інших, епохи соціальної дистанції.
Там, де здавалося б нічого не відбувається і не відбудеться панує хаос який загрібає у себе все можливе, разом із здоровим глуздом суспільства.
Вихор у який мене затягнуло із усією потужністю вирвався на зовні.
Збираючи у собі все більше предметів, речей. Затягуючи у себе все більше чиїхось думок, переживань та страхів.
Бути замкненим у квартирі під час карантину було незвично. Перейти з шаленого ритму, біганини та шуму, у спокій та розміреність буднів здавалось казкою. Коли нова квартира, яка мала стати чистим аркушем, стала моєю власною в*язницею.
У той час думалось про все. Про минуле, теперішнє та захмарене, туманне майбутнє.
Дратувало лише декілька речей. Люди, які ніби то від браку повітря, в масках припинили думати. Моя безпорадність у цій ситуації та тотальна депресія.(пригнічення).
Захотілось зобразити. Хоча, напевно в момент написання картини думалось не про це. Але десь на підсвідому рівні, воно мусило вибратись із мене. Мусило знайти вихід.
Я хотіла зобразити щось, що мені не притаманне. Відійти від звичних форм. З*єднати це «щось» із тими емоціями що вирували тоді всередині. З тими емоціями та думками, які нагадували вихор. Смертоносний смерч із внутрішніх переживань прямо у моїй голові.
Потреба була в зображенні «епохи» карантину. В кінцевому результаті, на полотні лише її крихта. Наслідки подій відчуженості та ізоляції. Крихта нашої хворобливої, місцями розмитої, змазаної, але чітко відчутної на фоні інших, епохи соціальної дистанції.
Там, де здавалося б нічого не відбувається і не відбудеться панує хаос який загрібає у себе все можливе, разом із здоровим глуздом суспільства.
Вихор у який мене затягнуло із усією потужністю вирвався на зовні.
Збираючи у собі все більше предметів, речей. Затягуючи у себе все більше чиїхось думок, переживань та страхів.