Поезія "Стареньке пальто"

Він сміявся відкрито — так усміхалась душа,
Він тримав її руку, немов найцінніший дарунок,
Розмовляли очима закохані їхні серця,
А на вікнах зима вже писала свій перший малюнок.
Ароматом ванілі просякла кав’ярня мала,
Де вони так любили разом пити вранішню каву.
Та стареньке пальто, що вже довго носила вона,
Їй здавалось потворним і на́чисто настрій псувало.
Вона мріяла, що коли–небудь настане той час,
Вони питимуть каву в розкішному ресторані,
І вона — у розкішнім пальті, неймовірно прекрасна
І щаслива, сидітиме поруч зі своїм коханим.
Та не сталося так, бо життя пише власний сюжет,
Він пішов… Назавжди… Звідки більше вернутись не зможе.
І зима малювала на вікнах коханий портрет,
Вітер холодом серденько на́скрізь проймав і тривожив.
Так, у неї в житті ще багато усього було —
Гарні речі і модні пальто, дорогі ресторани.
Та душа пустувала, бо поруч не було його,
І ніщо не могло затягти на душі її рани.
Проминули роки і вона у кав’ярні старій,
Де так пахне ваніллю, за столик порожній присіла.
Повернула б ту мить, де вона у старенькім пальті,
Поруч він… Лиш тоді, так, тоді вона була щаслива…
(Поезія написана на основі уривку із книги Олени Рог)