Зразок посту-розповіді

Ця історія (а точніше низка кумедних історій) розпочалась давно, ще тоді коли діти ще не знали що це таке інтернет (можливо десь і чули, але що це і з чим його їдять – ні), комп’ютер був нечуваною розкішшю, лише кілька апаратів стояло в школі; а якби в той час ви комусь сказали: «візьму планшет, підключусь до вайфая та гляну що там в твіттері та фейсбуці» , то на вас би подивилися як на якогось інопланетянина або пришелепуватого.
Так би мовити портативні «гаджети», мали здебільшого хлопці, і це були не такі смартфони, планшети, нет та ноутбуки як ми звикли, а «тетріс» або «тамагочі», в які вставлялись батарейки та мали чорно-білий екран. Частенько на уроках вчителі забирали ці «тамагочики», бо вони в самий непідходящий час верещали на весь клас своїм противним писком – так вони просились їсти або в туалет. Від «тетріса» не було скільки шуму. А вдома до телевізора підключалось «Денді», «Сєга», відеомагнітофони. «Денді» та «Сєга» це взагалі святе. Хлопці обмінювалися друг з другом «картриджами» (касетами з іграми), ходили один до одного грати в приставку, влаштовували змагання (особливо в «черепашках» або «мортал комбат»). Та взагалі, навколо Денді в той час вимальовувався справжній культ.
Телефон в той час асоціювався не з модним сенсорним гаджетом, а з такою штукенцією, пластмасовою коробочкою, на якій знаходився диск з числами від нуля до десяти. Це зараз він поміщається в кишеню та замінює будильник, записник, ліхтарик, календар і багато іншого, а тоді на цьому апарату висіла слухавка, з'єднана з ним проводом у формі спіралі. І єдиною його функцією було телефонувати. Так, як це не дивно, але більше нічого ним зробити не можна було, навіть смс не напишеш. Заможні родини мали телефони з кнопками, а найзаможніші - радіотелефони! В той період були популярні телефонні розіграші, адже людина не бачила хто та звідки телефонує. Цим і займалася молодь, поки батьків не було вдома.