Моя історія типова для багатьох молодих мам: декрет, катастрофічна нестача коштів, пошук підробітку, фріланс. Бувають періоди, коли я фактично утримую немаленьку сім’ю з 5-ти людей. Це не настільки просто, зважаючи, що працювати і виховувати 3-х дітей дуже складно. Зазвичай, на це фізично не вистачає часу. Тому сьогодні просто опишу свою історію про те, як мені набридло бути фрілансером.

Скажу відразу: я все ще фрілансер і не планую переставати ним бути. Очевидно, мені просто потрібно перезавантаження чи відпочинок. Проте, поки для цього немає можливості. До того ж, скажу ще відвертіше: гострий період відрази до фрілансу вже пройшов, проте по собі лишив тверду думку переростати із фрілансера у щось більше і йти на звичайну роботу.

Чому? Мабуть тому, що:

  1. Моя робота для стороннього ока виглядає як захоплююча гра. Всі чомусь думають, що моя любов до комп’ютера і Інтернету — це виключно бажання розважитися. Якщо я за ПК — значить працюю. Цю істину поки засвоїли лише діти. В інші моменти я не користуюсь цим дивом техніки. Для всього іншого в мене є звичайний телефон. Мені так набридло всім пояснювати, що я працюю, що я вже навіть не говорю цього. Але в підсвідомості оте: «комп’ютер — розвага, а ти нічого не робиш» сидить і досі, і вигнати його я звідти поки не можу.
  2. Я мало заробляю. Чому? Відповідь на це питання у мене є: бо працюю лише тоді, коли маю можливість. Проте, я постійно повинна надіятись на свої заробітки, а вони у мене фрілансера-мами — невисокі. Тому змушена шукати звичайну роботу. Поки не уявляю, як поєднаю її із вихованням дітей, проте іншого виходу не бачу.
  3. Мені набридло поєднувати фріланс і домашню роботу. Більшість чоловіків цього не зрозуміють. Проте вийти на звичну працю — це принаймні на 8 годин забути про каструлі, прибирання, прання і домашню рутину. Фріланс для жінки — це вміння все органічно поєднати і при цьому не «завалити» проєкт і не спалити хату, бо у мене вже горіла картопля, червоний буряк і навіть компот.
  4. Я хочу гарно вдягатися і виглядати чудово. Так, це можливо завжди, проте для фрілансера — зовнішність не важлива, і інколи на неї відверто «забиваєш». А піти на роботу, це вийти в люди. І це, нарешті, відчути себе жінкою. За мої три декрети я мрію взути туфлі на каблуку, бо з дітьми — це абсолютно несумістна річ: я або згублю малят, або зламаю собі ногу.
  5. Мені не вистачає спілкування. Хочеться просто порозмовляти з кимось розумним та далеким від «мамської» та фрілансерської теми. І щоб це не стосувалось роботи, замовлень, дітей, щеплень, їжі... ну, наприклад, про Моцарта, або обговорити політику Північної Кореї.
  6. Я хочу в кафе. Звучить трохи дивно. Проте останній раз я була у такому закладі 5 років тому. Тож тут без коментарів: вийти на роботу — це піти з колежанками в кафе в обід або й після роботи. Мотивуючи... Та нічим не мотивуючи, а просто піти. У фрілансі колег нема. Ще ніхто не виліз з-за комп’ютера і не пішов зі мною пити каву у ресторанчику.
  7. За 36 місяців мого фрілансу лише один замовник запропонував зустрітися у кафе і обговорити проект.
  8. Що ж до того, щоб попросити когось з рідних побути з дітьми, а самій вирватись до подруг на посиденьки, то у мене не вистачає на це совісті: вони ж приходять втомлені, а я... я ж фрілансер!
  9. Я хочу волі. Звучить як маячня, проте зараз для мене звична робота – це свобода. Адже, у фрілансі я постійно прив’язана до пошти і сайту, я весь час переглядаю повідомлення, аби нічого не пропустити. Та й вихідних нема. Та й свободи нема, бо закінчуючи одну роботу, я берусь за іншу, щоб заробити більше. А от багато звичайної праці — це все ж вихідні і нормований робочий день. А ще певна байдужість до виконаної праці. Адже інколи, подивившись, як люди працюють і за що отримують гроші, стає якось прикро: за їхню працю на фрілансі не заплатили б нічого, а на звичайній роботі їхні старання підходять. І саме це мені зараз треба.
  10. Я хочу знати все. Робота — це спілкування. Сміх, розчарування, плітки, друзі, недруги. Одним словом, це маленький світ, куди хочеться або не хочеться йти. Але це невід’ємна частина життя. І інколи там здобуваються і знання, і життєва філософія, і проклятуща практика.
  11. Я хочу побудувати кар’єру. Я так довго собі у цьому боялась признатись! Адже в Україні все ще стійкий погляд на те, що жінка — це мама. І якщо вже має дітей, то треба плюнути на все і займатись виключно ними. У нашому західноукраїнському місті така думка все ще поширена: всі скрушно хитають головами, дізнавшись, скільки у мене дітей, і тихо зітхають. Яка там кар’єра: ти мама і цього достатньо. Але не для того я отримувала два дипломи, щоб зараз різати на них сало! У фрілансі я намагалась реалізувати себе. Частково це вийшло. Проте цього не достатньо.
  12. Так, багато хто скаже, що і у фрілансі можна бути суперуспішним. І я дуже щиро захоплююсь людьми, що досягли успіху. Проте я не надто зібрана, і з саморозвитком у мене проблеми. Я не дуже люблю читати розумні книги з психології і навчання, не можу ніколи закінчувати почате (але це не стосується роботи). Тому мені підходять лише тренінги, семінари, навчання з живими людьми, бо саме так я засвоюю інформацію. А така можливість зазвичай є на нормальній, звичайній роботі. До речі, вже кілька місяців мрію потрапити на спеціалізований семінар, навчання чи бодай якийсь курс для працівників фрілансу, таких як маркетологи, копірайтери і тому подібних професій. Ловлю себе на думці, що мені це цікаво, проте катастрофічно не вистачає практичних знань.
  13. Я хочу у відрядження. Насправді, обожнюю нові міста і нових людей. Аромат ранішньої кави і готелі, хай навіть і не дуже хороші. Щось є у цьому: свій шарм і романтика. Та й відрядження — це завжди маленька пригода, можливість розвіятись і повчитися, інколи підзаробити, інколи показати себе. Багато моїх знайомих з такими поїздками вже об’їздили пів Європи, а я поки маю абсолютно незайманий закордонний паспорт. Впевнена, що фріланс такої можливості мені ніколи не дасть. Та й слабко собі уявляю, як це взагалі можливо...
  14. У фрілансі створюється лише ілюзія потрібності. Сумно чи ні, проте всі ми потрібні нашим замовникам, поки здорові і можемо працювати. В іншому випадку ми лише тіні і нікому не відомі картинки на сайті. Хіба не так? Було б добре, якби я помилялась. Ми всі створюємо собі ілюзію потрібності, незамінності, в той час як нам знаходять заміну за лічені хвилини. І ніхто не поцікавиться ні тим, де ми пропали, ні нашим здоров’ям, ні справами. Звичайна праця — це хоч можливість бути офіційно влаштованим, і отримувати постійні дзвінки і нарікання від начальства. Там про вас так швидко не забудуть. Принаймні, хоч кілька днів пам’ятатимуть.
  15. Надто висока конкуренція з тими, хто демпінгує ціни. Фріланс — це постійна невидима боротьба за клієнта. І довести, що ти кращий, тут не так вже і просто. Адже зазвичай замовники пояснюють розпливчасто, платити багато не дуже хочуть, а виконавців, згідних за шмат хліба виконати роботу і цим самим знецінити її — багато. Тому шалено втомилась від цієї ситуації. Хочу просто працювати, а грошові нюанси лишити менеджеру чи керівництву.
  16. Я не хочу бігати, хочу ходити. Останні роки я постійно кудись біжу. Навіть на 9-му місяці «літала» аби побільше зробити, адже клятий фріланс примушує мене встигати все. І може це й добре, але ж я не спринтер, а жінка, і інколи треба лишити час і на себе. Але ж ні: ось нове замовлення... І знов все по колу.
  17. Мене почали нервувати люди. Особливо повільні, не надто мислячі і не дуже активні. Адже у фрілансі їм не місце. Вони, власне, і не у фрілансі, а так на вулиці, у магазинах, поліклініках, у транспорті. Але «туплять» шалено. І нервують мене. А може, це через те, що у фрілансі я все ж більше спілкуюся з «картинками», справжні імена яких мені часто навіть невідомі, і менше зустрічаюсь із живими індивідами?
  18. У мене змінились смаки до музики, їжі і погляди на життя. Тепер люблю те, що готується швидко, обожнюю каву, бо від неї не хочеться спати під час виконання нудотного замовлення, а музику слухаю класичну, бо вона ідеально мені підходить і не заважає. Якщо так і далі піде, то я розлюблю фільми, перейду на слухання фортепіано і буду їсти вівсянку швидкого приготування. А воно мені треба?
  19. Я хочу працювати в нормальних умовах. Мені шалено набридло виконувати замовлення у постійному шумі, відволіканнях та в оточенні різних звуків. Тиша у роботі — це одне з того про що мрію. Звісно, звичайна робота інколи теж дуже голослива, проте якщо від вас вимагається зосередження чи точне виконання, то просто необхідно аби ніхто не заважав, не питав, не наказував нічого, та й роботу бажано не переривати. Адже якщо відволічусь хоч на кілька хвилин, потім знову доводиться «в’їжджати» у тему. Звісно, є у цьому великий плюс: тепер я з легкістю зможу працювати на вокзалі в оточенні табору циган. Може, навіть підспіваю їм «ай-не-не», не відриваючись від монітора. Проблема шуму і відсутності адекватного робочого місця актуальна не лише для мам (тат) фрілансерів. Якщо людина має невелику квартиру, проте велику сім’ю, то виділити місце для праці буває складнувато.
  20. Я хочу щоб мене сприймали серйозно. Зараз я поки мама-фрілансер, яку багато хто сприймає із неприхованим скептицизмом. Деякі замовники категорично не люблять таких жінок. В них аж око сіпається, коли вони про це дізнаються. Проте на звичайній роботі всім моїм роботодавцям було байдуже. Там дивляться лише на те, який ти працівник. А на дозвіллі можеш бути ким хоч.
  21. Я хочу нормально користуватись інтернетом. Після того, як я стала фрілансером і займаюсь переважно копірайтингом, я не можу читати статті в інтернеті, переглядати рекламу, соціальні мережі, дивитись блоги. Мені повсюди видніється прихована реклама та бажання полонити читача, затягнути у тенета віртуального маркетингу. Крім того, я перестала сприймати майже будь-яку інформацію з мережі або навіть з телебачення. Мені здається, що повсюди фальшиві інформаційні чутки та недолугий піар. Чесне слово, раніше без цього жилося якось простіше ☺.

Звісно, фріланс може набриднути, як і все в цьому житті. Але якщо дивитися об’єктивно, то часто фрілансерська діяльність виїдає мозок і нерви рівно настільки ж, як і звичайна робота в офісі, наприклад. Віна нічим не відрізняється від фрілансу з тією лише різницею, що в цьому разі ви — просто картинка чи фото в інтернеті. Ніби є, а ніби і немає. Не знайомі особисто з замовниками чи виконавцями (в більшості випадків), не маєте спільних тем для розмов, не підтримуєте навіть дружнього спілкування. За три роки фрілансерства мене лише раз постійний замовник привітав з Новим роком, а взагалі ні твої дні народження, ні особисті свята, ні будь-які інші речі віртуальних замовників і колег не цікавлять. І це для мене одна з найбільш негативних сторін фрілансу.

До речі, при перегляді резюме або читанні чергової історії успіху, в мене часто складається враження, що фрілансерам робота не набридає ніколи. Невже це правда? Невже більшість фрілансерів ніколи не задумувались щоб кинути це заняття і більше ніколи не братись? Чи все це лише красива картинка? І навіть найбільш затятий фрілансер інколи мріє стати рядовим «білим комірцем» чи продавцем... У вас таке буває?