Наталка йде стежиною крізь луки молоді,
У серці — чиста вірність, мов промінь у воді.
Її душа — як пісня, що лине із Дніпра,
У ній немає фальші, немає дерева зла.
Вона, мов українка з легенд далеких літ,
Несе свою любов крізь бурі і крізь світ.
За матір щиро дбає, шанує кожний крок,
І правди не зрікається, хоч доля — мов урок.
Її кохання — полум’я, та світле, не палке,
До Петра виростає, немов гілля пружке.
І хоч біда стискає, і світ здається тьмить —
Наталка все ж не зрадить, бо вірить і зорить.
Така вона — проста, та горда, мов рілля,
Що пахне теплим полем і силою землі.
Її ім’я — як пісня, як трель, як дивний звук…
Наталка Полтавчана — дівчина серед мук.
Та все долає серцем, мов сонце темну ніч,
Несучи світло правди в життя людське й пихке.
