Вікторія Черноус

Запропонуйте Вікторії роботу над вашим наступним проєктом або зареєструйте профіль фрилансера і починайте заробляти просто зараз.

Кривий Ріг, Україна

6 місяців 28 днів тому

вільний для роботи

на сервісі 10 місяців 28 днів

Рейтинг

Успішних проєктів

Середня оцінка

Рейтинг

Написання сценаріїв

472 місце з 747

Написання статей

2066 місце з 3249

Резюме

Мені подобається писати тексти. Тому якщо вам потрібен твір, чи якась історія, запрошую до співпраці.

Навички та вміння

Робота з текстами

300 UAH
Твір: Близько до мети

Написання статей

Я кохаю її з дитинства. Дівчинку з довгими косами. Я кохаю її очі, губи, навіть ті стрічки в її волоссі, що колись були моїм маленьким щастям.

Кохаю її так давно, що не пам’ятаю себе без цього почуття. Але я чудово пам’ятаю її запах — свіжий, як ранковий дощ, маленькі веснянки на щоках та рожеву сукню з бантиком, у якій вона вперше посміхнулася мені.

… Ми виросли разом. Навчалися у школі та інституті, жили в одному під’їзді. Було відчуття, ніби ми частина однієї історії, яку писало життя.

Минає майже п’ятнадцять років з того дня, коли я вперше побачив цю дівчинку у своєму дворі. Але за цей час я жодного разу не зізнався їй у почуттях.

Вона вважає нас найкращими друзями. А я досі кохаю її і не можу вимовити цього.

Вона — найкраща людина, яку я зустрічав. Добра, ввічлива, впевнена в собі. Чого не скажеш про мене. Упевненості мені бракує. Я боюся сказати їй, що п’ятнадцять довгих років кохаю її кожен сантиметр тіла й душі.

Коли я бачу її, всередині все перевертається. Серце б’ється так швидко, ніби хоче вирватися з грудей. А її краса зводить мене з розуму. Але коли її немає поруч — світ завмирає. І я залишаюся наодинці з порожнечею.

Так сталося й сьогодні. Я дізнався, що кохання всього мого життя їде з міста назавжди. Дізнався саме перед тим, як майже наважився зізнатися їй.

Я втратив останню надію. Я втратив себе. Коли я був так близько до мети, мої мрії полетіли у прірву.

В день її від’їзду я проводжав її на вокзал. Серце розривалося від болю й від усвідомлення, що більше її не побачу.

Вона обійняла мене на прощання, тихо сказала кілька теплих слів і сіла у поїзд.

Я ненавиджу себе за те, що відпустив її, за те, що так багато чого не сказав. Моє життя зруйноване, бо я не зміг вимовити три прості слова: «Я тебе кохаю».

Коли поїзд почав рушати, всередині все стислося. І тільки зараз, коли стало майже пізно, мене ніби вдарило по голові: «Краще пізно, ніж ніколи».

Я кинувся за поїздом. Біг так наче намагався втекти від неминучого. Люди розступалися, серце билося шалено, ноги ледве трималися.

Дівчина визирнула у вікно й, зі сльозами на очах, помахала мені рукою.

Я мчався вздовж платфорву, майже збиваючи людей з ніг. Коли поїзд почав набирати швидкість, я ледь не впав, наздоганяючи її вагон. І раптом крикнув.

— Я тебе кохаю!

Нарешті це сталося.

Я зупинився, задихаючись, відчуваючи, як камінь важчий за роки впав з душі. Я так довго носив це в собі, так довго мовчав, що почав думати: «Ця думка помре разом зі мною».

Я так близько був до своєї мети — і я її виконав.

Тепер я впевнений — вона ще повернеться.

#кохання #розлука #мета #твір
250 UAH
Твір: Близько до мети

Написання статей

Я хочу жити.

Хочу дихати свіжим повітрям, відчувати запах дощу після грози, слухати, як співають птахи вранці. Хочу дивитися на неймовірні краєвиди, радіти дрібницям, яких раніше не помічав. Хочу бачити, як підростає моя дитина — як вона сміється, робить свої перші кроки у доросле життя, як вчиться любити світ.

… Але, можливо, я більше ніколи цього не побачу.

Мені всього тридцять. Я — онкохворий. Від моєї хвороби є ліки, але їхня вартість така, що навіть продавши все, що маю, я не зміг би оплатити лікування. Тому я працюю на двох роботах, майже не сплю й не знаю, що таке вихідні. Інколи я забуваю, який сьогодні день, бо всі вони схожі між собою.

День за днем я горбився без перепочинку: відкладав кожну копійку, економив на продуктах, на одязі. Згодом довелося продати машину й гараж.

Час ішов, хвороба підточувала мене. Щоб якнайшвидше зібрати гроші на лікування, моя дружина разом із батьками взяли кредит, але й цього не вистачило. Я бачив, як вона плаче ночами, думаючи, що я не чую. І я нічого не міг зробити, окрім як працювати ще більше.

Я розумів: смерть уже стоїть поруч.

Ми запустили збір коштів. Рідні, друзі, навіть далекі знайомі — усі допомагали чим могли. Хтось переказував невеличкі суми, хтось організовував благодійні акції. Це давало мені сили.

Минуло десять довгих років. Десять років боротьби, надій і страху. Десять років, за які моя дитина виросла, а я постарів і схуд, але не зламався. І ось нарешті — ми зібрали потрібну суму. Я відчув, що ще трохи — і зможу вдихнути на повні груди. Я зможу пройти лікування, повернутися на улюблену роботу, їздити відпочивати з родиною, насолоджуватися простим життям без постійного болю та страху.

Це все вже майже було в мене. Майже.

Але доля вирішила інакше.

Моя донька поверталася зі школи й потрапила під машину. Телефонний дзвінок того дня розрізав моє серце навпіл. Тепер вона потребує пересадку легень. Я навіть не хочу говорити, скільки коштує така операція — це шалені гроші.

Та я не вагався. Усі зібрані кошти я віддав їй. Я віддав їй своє життя, бо з моєю хворобою довго не живуть, але вона ще має майбутнє. Я віддав єдину надію на щасливе завтра, аби жила вона.

Я був так близько до своєї мети. Але від долі не втечеш.

#мета #доля #сумно #твір