Добридень, пані Маріє!
Дякую за Ваш відгук і зацікавлення проєктом.
Книга — художня, дитяча, двомовна (українсько-англійська).
На цьому етапі я шукаю редактора для української версії (стилістика, логіка, м’яке редагування без втрати авторського голосу).
Я можу надіслати невеликий фрагмент (1–2 сторінки) виключно для ознайомлення та оцінки вартості. Повний текст надаватиметься після узгодження співпраці.
Також підкажіть, будь ласка:
чи працюєте Ви з художніми / дитячими текстами;
чи входить у редактуру стилістичне редагування, а не лише коректура.
Дякую за відповідь 🌿
У Марі було маленьке козеня. Не просто козеня — її.
Він приходив сам. Тихо, майже нечутно. Підходив близько, лягав поруч і клав голову їй на коліна. Він був теплий, довірливий і пах молоком та сіном. Марі сиділа, не рухаючись, щоб не злякати його, і гладила за вухами. У такі миті їй здавалося, що вони розуміють одне одного без слів.
Він завжди знаходив її — навіть коли двір був великий, навіть коли Марі ховалася в тіні. Вони були разом.
А потім одного дня його не стало.
Марі одразу кинулася шукати його. Бігала по двору, заглядала за хлів, за паркан, кликала його вголос, не стримуючи сліз. Вона плакала і питала, знову й знову, ніби від цього він міг з’явитися.
Вона швидко дізналася: козеня поміняли. Віддали знайомим.
Того ж дня у двір привезли нового козеня. Він був незграбний і чужий. Стояв осторонь і дивився навколо так, ніби не розумів, де опинився.
Марі не дивилася на нього. Вона кидала в нього яблука — не сильно, але зло. Тупотіла ногами, ніби хотіла, щоб він зник. Їй здавалося, що якщо його прогнати, то її козеня повернеться.
Козеня відступало. Воно не розуміло, за що.
Батьки саме тоді були в селі — приїхали навідати бабусю і Марі. Вона сиділа поруч, схлипуючи, і говорила все одразу — про козеня, про злість, про яблука, про те, як болить.
Мама слухала її уважно. А потім сказала тихо, але впевнено:
— Він не винен.
— Я знаю, — сказала Марі крізь сльози.
— Коли тобі боляче, легко звинуватити того, хто поруч. Але він нічого не зробив.
Ці слова залишилися з Марі.
Наступного дня вона вийшла у двір рано. Було тихо. Нове козеня стояло посеред двору — маленьке, насторожене, самотнє.
І тоді Марі побачила його інакше.
Він теж був у чужому місці. Його теж забрали від мами. Його теж ніхто не питав. Він нічого не зробив, щоб бути винним.
Їй стало соромно. Не різко — а глибоко. І дуже шкода його.
Марі підійшла повільно. Сіла поруч. Очі в неї були мокрі.
— Пробач мені, — тихо сказала вона.
Козеня стояло, не рухаючись.
— Я злилася не на тебе, — прошепотіла Марі. — Мені було дуже боляче. Я думала, що якщо тебе прогнати, то все повернеться на свої місця: моє козеня — до мене, а ти — додому. Але це була не твоя провина.
Вона витерла сльози рукавом і ще раз подивилася на нього.
— Ти теж не просив, щоб тебе сюди привезли, — сказала вона. — Тобі, мабуть, теж страшно.
Марі підійшла повільно. Сіла поруч. Простягнула руку. Козеня не підійшло одразу. Але й не втекло.
Згодом воно поклало голову їй на коліна. Не так упевнено, як той перший. Але також по-справжньому.
Вони подружилися.
А того, першого козеняти, Марі пам’ятала завжди. Іноді вона думала про нього і про те, як йому там — у знайомих, у новому дворі. Чи не образив його хтось так само, як вона образила цього в перший день.
Марі й далі постійно згадувала того першого козеня.
Але тепер вона знала напевно: коли тобі боляче, дуже легко звинуватити того, хто поруч. Навіть якщо він не винен. Навіть якщо йому так само страшно.
